Сьогодні – рівно тиждень з моменту краху влади Асада у Сирії.
Весь тиждень, цей крах намагалися осмислити в інформполі його найближчого союзника - Росії.
У Z-пабликах, наприклад, стала популярною така теза: "падіння Асада показує, що розпочате потрібно доводити до кінця, а не заморожувати війну, не відкладаючи її на потім. Добили б одразу бойовиків в Ідлібі, все було б інакше".
Транслюється ця теза із цілком зрозумілою метою – просувати тему з тим, що РФ не потрібно погоджуватися на якісь компроміси, які може запропонувати Трамп для закінчення війни в Україні (наприклад, зупинити вогонь по лінії фронту), а треба воювати до "повного розгрому" та капітуляції Києва".
Хоча, якщо чогось і вчить приклад Асада, то зовсім іншому.
Почнемо з того, що Асад і не хотів заморожувати війну, а навпаки - мав намір "добити" опозицію в Ідлібі на початку 2020 року. Однак це у нього не вийшло через воєнне втручання Туреччини на боці опозиції. Воювати з турками ні Дамаск, ні Іран, ні Росія не були готові. А тому й довелося заморозити війну. Тобто турки в Ідлібі зробили приблизно те, що РФ зробила на Донбасі в серпні 2014 року, втрутившись безпосередньо у війну і не давши ЗСУ розгромити "ЛДНР".
А що стосується краху сирійської влади, що стався тиждень тому, то старт цьому процесу дала конкретна подія – відмова Асада від пропозиції Ердогана врегулювати конфлікт у Сирії на компромісній основі та нормалізувати відносини між Туреччиною та Дамаском.
У мережі вже публікувалися ці пропозиції. Вони не мали на увазі відставку Асада. Ердоган закликав лише досягти політичної угоди з опозицією, зробити з Алеппо вільну економічну зону з допуском турецьких інвесторів, а також синхронізувати політику щодо курдів. При цьому турецькі війська з усієї території Сирії мали бути виведені, а Ідліб повертався під контроль Дамаска.
Однак Асад відмовився від цих пропозицій, висуваючи максималістські вимоги. Після цього Ердоган і вирішив "посилити переговорну позицію", давши відмах на початок наступу з Ідліба на Алеппо. Настання це виявилося несподівано дуже успішним і призвело не просто до "посилення переговорної позиції" турків та опозиції, а до швидкого падіння сирійської влади та втечі Асада з країни.
Тобто суть ситуації очевидна: Асад, переоцінивши свої сили і недооцінивши сили противника, не захотів йти на компроміси, ділячись малим. І за підсумком втратив усе.
І в цьому плані його приклад грає вже зовсім іншими фарбами у світлі можливої реакції Росії на компроміси по Україні для завершення війни (якщо, звичайно, ці компроміси Москві хтось пропонуватиме). У вигляді, наприклад, припинення вогню по лінії фронту з відмовою від вимоги передачі під контроль РФ всієї території чотирьох областей.
Чи реалістично оцінюють сили Росії та її супротивників ті, хто в Москві зараз закликає відмовитися від компромісів? І чи не призведе ця відмова до серйозних втрат і як мінімум до різкого ослаблення переговорної позиції?
Втім, ті самі питання можна поставити прихильникам "війни до переможного кінця" та противникам компромісів в Україні та на Заході. Тим більше, якщо згадати, які компроміси раніше ці сили відкидали, називаючи їх "капітулянськими" – реінтеграція Донбасу з особливим статусом в Україну щодо Мінських угод та стамбульські переговори 2022 року, коли росіяни були готові без бою віддати захоплені після 24 лютого території нейтральний статус України Будь-який з цих варіантів був набагато кращим для Києва, ніж обговорювана нині зупинка війни по лінії фронту з фіксацією контролю РФ над захопленими територіями. Це теж зараз багато хто називає "капітуляцією", але, у разі продовження війни, умови її завершення далі для України можуть стати ще гіршими.
Нинішня війна – річ непередбачувана. І її затягування несе величезні ризики для всіх сторін – і для України, і для Росії, і навіть для Заходу.
І ці ризики багаторазово більші, ніж від компромісів для якнайшвидшого завершення війни.
Приклад Асада – перед очима.